Мій шлях

До початку повномасштабної війни я, як і багато інших, не звертав увагу на події 2014 року. На те, що війна почалася вже тоді, на сході України. Я, як і багато інших, кого війна тоді не торкнулась особисто, жив спокійним життям, працював на цікавій мені роботі в IT-сфері, створював сім’ю, починав свій власний бізнес, ростив сина, будував власне житло. Здавалося, що все в житті було чудово. А тим часом вже тоді, на сході країни, помирали наші хлопці.

Коли ж одного ранку ми всі прокинулись від звуків вибухів, то зрозуміли, що війна прийшла і до нас. І тепер вона стосується кожного, хто б і де б ти не був. Тепер виживання держави та нації залежало від усіх без виключень.

Відправивши родину та рідних у безпечні місця я зібрав самі необхідні речі і відправився до військкомату записуватись в армію. Попри моє бажання захищати рідну землю та свій дім, спочатку мене розвернули через відсутність бойового досвіду та служби в армії.

Нема сенсу тут описувати усі мої подальші численні пригоди, але в решті решт я таки потрапив до лав Національної гвардії України, де зміг з головою втамувати свою жагу захисту людей, батьківщини та майбутнього наших дітей.

Поранення

У складі другого батальйону оперативного призначення першої президентської бригади НГУ (в.ч. 3027) при обороні смт Білогорівка (Луганська область) 02.03.2023 мені в окоп прилетів запальний снаряд з сумішшю на базі білого фосфору, в результаті чого осколком вирвало частину плеча, а фосфором до кісток випалило кисті рук та частину шиї. Поки заживо горів, вогнем випалило лице та інші ділянки тіла. Ніч, стікаючи кров’ю, тримався виключно на силі волі, поки не доповз в сліпу до інших поранених. Тоді я просто відмовився помирати, хоч і не повинен був вижити.

Потім була з ранку евакуація, череда госпіталів та операцій, експериментальних препаратів та нелюдського болю 24/7. Єдине, що не давало зійти з розуму - це бажання повернутись на передок до своїх хлопців і захистити наше майбутнє, щоб моя родина, мій син, могли повернутись додому і жити спокійно у вільній країні, сповненій можливостей.

Пів року неймовірними щоденними зусиллями я повертав собі здатність користуватись руками. Проте незважаючи на це, ВЛК все ж таки винесла вирдикт про непридатність і інвалідність. Але щось закінчується, а щось починається. І це стало початком мого іншого шляху - волонтерського, бо склавши руки я сидіти не звик та не збирався

Волонтерство

Як не було тяжко психологічно повернутись до звичайного життя, я вирішив, що продовжу робити все можливе і неможливе, щоб допомагати тим хлопцям, які тепер на лінії вогню, під постійними обстрілами, в страшенному холоді та голоді своїми життями забезпечують наше спокійне життя тут.

Я не хочу писати про свою агонію та нервові зриви від деяких подій, що відбуваються тут, про байдуже відношення більшості людей, про цинічність, жадібність, дріб’язковість та підлість у час, коли всі разом повинні як один протистояти ворогу усіма силами. Не хочу, бо ті, хто це читає, не відносяться до переліченого вище. Саме ви і є тими, за кого варто втратити не тільки здоров’я, а і життя. І нехай таких людей не так і багато, але я б без вагань йшов би знов і знов туди, знов і знов би стікав кров’ю в холодній багнюці, адже є ті, чиї життя вартують цього. Тож я не жалкую ні про що, з того, що сталось.

Проте, поки рани загоюються і я вже не там, мій обов’язок зробити усе, щоб якомога більше хлопців повернулись живими та здоровими з того пекла до своїх рідних та близьких. Тому я зараз став на шлях волонтера, який збирає кошти, купляє самі необхідні речі хлопцям (якісна амуніція, хороша броня, тощо) і доставляє це безпосередньо бійцям туди. Не кудись в частину, де воно зникне, а тільки персонально кращім з кращім. Людям, хто навіть в тому пеклі не втрачав ніколи своєї людяності, хто був для мене та багатьох інших взірцем справедливості, хоробрості, чесності та відважності.

Ніхто, крім нас!

Я зробив цю сторінку, щоб кожен, хто донатить на мої збори, міг побачити тут що саме і для кого я купую, фото-звіти про купівлю і куди все пішло. Хочу щоб кожен знав, що його допомога рятує життя. Не тільки тим хлопцям, що там, а і усім нам. Бо якщо хлопців не стане там, то рашисти будуть грабувати наші з вами домівки, ґвалтуючи жінок на очах у дітей, а трупами чоловіків будуть знов завалені вулиці. Як було в Бучі. Думаю і про Маріуполь та багато інших міст ми не зможемо забути.

Ми пам’ятаємо. Все. І усіх. І тому будемо боротись. Кожен як може, але боротись з усіх сил. Бо нам є що захищати!